Question

Написати твір на тему "Моя душа — це храм чи купа цегли?" (за романом О. Гончара "Собор")

Answer 1

Ответ:

Протягом столiть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постiйно жила й живе нескiнченна жага знання. «Пiзнай себе»,— так радили фiлософи. I, справдi, в цих простих, але дуже мiстких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще i спокiйнiше. Заглянути в глибiнь своєї душi — потрiбно, але iнодi страшно. I, мабуть, тi митцi, що намагаються зробити аналiз духовного стану своєї сучасностi, якоюсь мiрою здiйснюють подвиг. До таких минців ми з певнiстю вiдносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що болiло, що пекло, що вiщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, якi дають можливiсть отримати насолоду, захопитися цiкавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, якi заставляють нас думати i мiркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твiр правдивий, без прикрас, написаний із гiркотою i любов’ю. Роман учить нас любити свiй народ, його iсторiю, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурнi надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будiвничий чи руйнiвник? Чи зумiю прожити життя так, щоб залишити слiд в iсторiї мого народу, своєї країни? Невже i в мене пiднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, якi розумiють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовнi витоки; а з іншого боку, це люди, якi заради своєї кар’єри здатнi переступити через святая святих, зректися навiть себе.

Назва твору — символiчна: це i реальна архiтектурна споруда селища Зачiплянки, i символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленнi до собору розкриваються душi головних героїв, їх внутрiшня сутнiсть. Жоднi вигадки Володьки Лободи не змогли вiдвернути людей вiд собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберiгає красу, правду столiть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Мистецтво — це незнищенний слiд людства, його злети, його верхогiр’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тодi людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо вiдображенi в «Соборi» двi сторони екологiчної проблеми: екологiя довкiлля й екологiя душi. Ми повиннi вирiшувати цi питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тiлу й душi; не залiкувавши хвороби нашої душi, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регiональний» твiр письменника, це книга з глобальним аналiзом сучасностi. Мої симпатiї на боцi простої, чесної Вiруньки, молодого мрiйника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки i особливо, цього апостола працi,— мудрого Iзота Iвановича Лободи i навiть баби Шпачихи, бо всi вони розумiють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс працi людської — а це грiх!

А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Вiн тiльки i думає про знесення собору. Переслiдуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навiть зрiкся свого батька. Собор не викликає в душi його нiчого чистого, високого.

Я вiрю, що кожна людина може побудувати у своїй душi храм. I храм цей буде тим прекраснiшим i вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Менi здається, що фундамент цього храму становить людяне ставлення до природи. Його стiни — це чистота нашої душi: вiдповiдальнiсть за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вiрнiсть у дружбi i чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здiбностей. Побудувати такий храм своєї душi — пiд силу кожнiй людинi. I чим бiльше людей зумiють побудувати i зберегти у своєму серцi храм, тим кращим i щасливiшим буде наше життя на Землi.

Answer 2

Відгомін історії довгими віковими літами доносився до нас зі своїми втіленнями, символами та загадками. Одним із таких утілень історії став величний роман Олеся Гончара "Собор". У ньому, як у дзеркалі, відображено вічний конфлікт між духовним і матеріальним, між внутрішнім світом людини та зовнішніми вимогами суспільства.

Пригадуючи слова головного героя роману Євгена Граб'янки, ми стаємо перед питанням: "Моя душа — це храм чи купа цегли?". Це запитання відображає не лише особистий внутрішній стан героя, а й відкриває перед нами образ вічного пошуку сенсу життя та глибини душі.

У романі "Собор" Гончар намагався висвітлити протистояння людини із її власним "собором", тобто духовними цінностями та ідеалами, та суспільством, яке намагається замуровувати ці ідеали, ніби цеглиною, у недоступних межах. Євген Граб'янка, герой роману, розгублений між вибором між особистими уявленнями про гідність і справедливість та вимогами суспільства. Він бореться за право внутрішнього самовизначення, але його глибокі роздуми здаються безсильними перед силами, що зводять на поклон гроші та владу.

Моя душа — це храм. Всередині цього храму відбуваються найбільш особисті і важливі моменти, це той внутрішній світ, де відбувається самовираження, зростання, самопізнання. Саме тут знаходяться глибокі переживання, вірування та прагнення.

Але чи не стаємо ми, сучасні люди, схожі на тих "цегляних мурах" з роману Гончара, що намагаються обмежити нашу душу, відділяючи її від високих ідеалів, заглиблюючи в рутину та споживацьку культуру? Віддавши перевагу матеріальному багатству, ми часом губимо той глибокий зв'язок із своєю внутрішньою сутністю, який є важливим для гармонійного розвитку та щасливого життя.

Таким чином, "Моя душа — це храм чи купа цегли?" стає для нас питанням вибору: вибору між зовнішніми стандартами та власними цінностями, між матеріальним благополуччям та духовною глибиною. Відповідь на це питання може визначити напрямок нашого життя і вплинути на спосіб, яким ми будуємо свій внутрішній "собор".