Question

Мужской монолог из пьесы на украинском

Answer 1

Ответ:

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, -

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю.. .

Грай же, коханий, благаю!

Answer 2

Ответ:

Леся Українка, "Лісова пісня"

Монолог П е р е л е с н и к а

(улесливо в'ється коло неї)

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,

там гірські русалки, вільні літавиці,

будуть танцювати коло по травиці,

наче блискавиці!

Ми тобі знайдемо з папороті квітку,

зірвем з неба зірку, золоту лелітку,

на снігу нагірнім вибілимо влітку

чарівну намітку.

Щоб тобі здобути лісову корону,

ми Змію-царицю скинемо із трону

і дамо крем'яні гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора і зрана

самоцвітні шати

буду приношати,

і віночок плести,

і в таночок вести,

і на крилах нести

на моря багряні, де багате сонце

золото ховає в таємну глибінь.

Потім ми заглянем до Зорі в віконце,

Зірка-пряха вділить срібне волоконце,

будем гаптувати оксамитну тінь.

Потім, на світанні, як біляві хмари

стануть покрай неба, мов ясні отари,

що холодну воду п'ють на тихім броді,

ми спочинем любо,на квітчастім...

Объяснение:

Answer 3

Звісно, ось мужський монолог із п'єси на українському:

(Герой сидить на стільці, дивиться в вікно, зберігає мовчання) Герой: (сміється сам до себе) Дивлюсь я так у вікно, дивлюсь, як день минає, і життя моє відступає, наче відпливаючий приплив. Все так швидко рухається, а я ось, як камінь у річці, стою на місці. Іноді мені здається, що я просто приречений бачити, як інші відчужуються один від одного, як сім'ї розпадаються, як діти виросли і пішли своїми шляхами. А мені ось так і доводиться залишатися, мовчки спостерігати. Але чому? Чому я не можу змінити цю долю, як капітан на своєму кораблі? Чому мені завжди доводиться бачити, але не втручатися, як змійка в траві? Може, це частина мого призначення - бути спостерігачем, а не актором у цьому великому виставіщі, яке ми називаємо життям. Але це важко... це важко бути лише спостерігачем, коли твоє серце болить і кричить, що воно хоче більше. Та я все одно продовжуватиму дивитися, можливо, одного дня я знайду відповідь на свої питання і зрозумію, чому саме мені довелося обрати цей шлях.

Будь ласка, зауважте, що це лише уявний монолог, і п'єсу слід писати з урахуванням контексту і персонажів.