Question

ПОМОГИТЕ! В общем, надо сократить этот текст до минимума, при этом, не теряя смысла, сегодня нужно! НІЧ ПЕРЕД БОЄМ Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже повільно, ніби на звичайну нічну рибну ловлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, — одним словом, увесь німецький фейєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для них ніби не існував зовсім. — Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? — звернувся до Платона Троянда. Платон не одповів. — Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? — стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз. — Ні, не можу, — одповів Платон. — Чого пак ви отакий швидкий стали, хто вас знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє. — Скажіть, а де ж річка? Далеко річка? — А ось і річка. Дійсно, лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив. Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками. Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети, мов змії. Було видно. Світило жовтуватим відблиском жовтої корони хмар. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі. Було щось надзвичайне, урочисте і грізне. Всі примовкли і розгубилися, немов перед якоюсь виключною подією. — Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас. Ми розсілися в човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку. — У тебе готово, Савко? — Можна. — А хмар наперло. Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? — дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега. Савка з онуком гребонули опачинами. Човен був великий і старий-престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом. Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Answer 1

Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже повільно.

— Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? — звернувся до Платона Троянда.

Платон не одповів.

— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? — спитав Троянда ще раз.

— Ні, не можу, — одповів Платон. — Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.

— А де ж річка? Далеко річка?

— А ось і річка.

Лоза зразу кінчалась, ми вийшли на піщаний висип. Перед нами була Десна. За річкою крутий берег, праворуч, другий висип і лози.

Сонце вже зайшло.

Німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді.

Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети. Було видно. Світило. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі.

— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв біля човна з веслом. — Повезем уже. Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід.

Ми розсілися в човні мовчки.

— У тебе готово, Савко?

— Можна.

— А хмар наперло. Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? — дід Платон узяв весло і одштовхнувся од берега.

Савка з онуком гребонули опачинами.

Човен був великий, престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом.

Я сидів у човні коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Answer 2

Ответ:

Наші відступали через густі лози незважаючи на німецькі літаки. Головний герой квапив діда та батька, поки не вийшов на річку Десну. Сонце зайшло та погода була похмурою, гриміли гармати. Потім наші герої мовчки розсілися у старого човна і одштовхнулися од берега. Головний герой відчував багато неприємних відчуттів та прощався з Десною.

Answer 3

Summary:

The text describes a group of people, including the narrator and an old man named Platon, walking silently through thick bushes. Despite the German artillery fire and the noise of German planes, the group seems unaffected and walks slowly, as if on a normal fishing trip. The narrator asks Platon if they can walk faster, but Platon refuses, saying he can't. They eventually reach a river, the Desna, and the narrator describes the dark sky and the menacing clouds. The group gets into a boat, and the narrator reflects on the solemn atmosphere and his mixed emotions. The text ends with the narrator feeling as though he is being transported to another world.

Detailed Explanation:

The text describes a group of people walking silently through thick bushes. The group includes the narrator and an old man named Platon. Despite the German artillery fire and the noise of German planes, the group seems unaffected and walks slowly, as if on a normal fishing trip. The narrator asks Platon if they can walk faster, but Platon refuses, saying he can't. The group eventually reaches a river, the Desna, and the narrator describes the dark sky and the menacing clouds. The clouds are heavy, dark blue at the bottom, and have twisted red and yellow streaks at the top. The lightning flashes between the layers of clouds, and the reflection is visible in the water. The narrator feels as though they are standing on a different plane, as if the river doesn't exist and they are surrounded by dark space. The group gets into a boat, and the narrator reflects on the solemn atmosphere and his mixed emotions. He feels shame, despair, and indescribable sadness. The text ends with the narrator feeling as though he is being transported to another world.