Question

СКЛАСТИ ТЕЗИ ТЕКСТУ: Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу. Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки — людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру. Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна. Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені». Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти? (За В. Скуратівським) ПОЖАЛУЙСТА!!

Answer 1

Відповідь:

-одвічний клібок. батьки і діти, діти і батьки

-пам'ять про родичів

-недосліджена родовідна пам'ять

-"людина безроду-племені"

-літопис родинної пам'яті

-втрата духовного багатства

-хто ми?

Пояснення:

Answer 2

Відповідь:

1) Батьки і діти, діти і батьки.

2) Родовідна память

3)" людина без роду племені"

4)Зневажливе ставлення до отчого вогнища

5)Духовне багатство

Пояснення:

Answer 3

Батьки і діти, діти і батьки, це вічний клубок, тісно сплетений у родовідну спілку. Століттями наш народ виробив і передавав мудрі моральні критерії цієї неперервності. Ці цінності переходили з покоління в покоління, лишаючи славу або ганьбу. Добра пам'ять про батьків і дідів, матерів і бабусь завжди спадала на їхніх нащадків, як і певні риси характеру, спадкові властивості. Родовідна пам'ять — це унікальне, але мало досліджене явище в українському побуті. Лише декілька знає, що колись це було обов'язковою частиною знань знати свій родовід аж до п'ятого, а іноді й сьомого коліна. Це не була лише манера чи мода, а природна потреба дотримуватися свого родоводу, зберігаючи сімейні традиції і передаючи їх нащадкам. Недбаючи про це, людей називали "людиною без роду-племені". Це свідчило про зневагу до власної історії, до цінностей, які наші предки передавали. Батьки прагнули не лише передати свої навички та досвід дітям, але й залишити добру пам'ять про себе. Діти з свого боку зобов'язані були зберігати та продовжувати родовідні традиції. Це була спільна творчість, колективний літопис сімейних звичаїв і пам'яті. Той, хто не осмислював ці цінності, втрачав своє коріння, свою історію. Сучасність свідчить про втрату ввічливості, шляхетності, занепад традицій. Це наше духовне багатство, і без нього ми стаємо більш втраченими. Там, де обривається моральний ланцюг між поколіннями, з'являються порожнини, які сьогодні ми спостерігаємо. Щоб їх заповнити, ми повинні почати з основ, повертаючи народу його історичну пам'ять. А почати це може бути відповіддю на питання: "Хто ми і чиїх батьків діти?". (За В. Скуратівським)