Question

4. Наведіть аргументи на підтвердження або заперечення думки: «У ходi вiйни в обох iмперiях активізувався український національний рух

Answer 1

Ответ:Визначення терміну

У класичному розумінні термін «колабораціонізм» означає співпрацю громадянина держави з її ворогами на шкоду державі. Уперше використав його генерал Анрі Петен, який очолював так званий режим Віші та закликав французів до співпраці з нацистською Німеччиною («J'entre aujourd'hui dans la voie de la collaboration…», 30.10.1940). Термін швидко увійшов і до інших мов та активно використовувався радянською пропагандою із виразно негативним забарвленням.

При характеристиці даного явища у середовищі українства враховується кілька факторів, що робить його відмінним від західноєвропейського та змінює його трактовку по суті від прийнятого радянською історіографією. Слід зазначити, що співпраця різного рівня з нацистською Німеччиною мала місце майже у всіх окупованих нацистами країнах Європи: від Франції, до Югославії і до СРСР тощо.

У країнах, де існував «колабораціонізм», паралельно існували потужні рухи опору, які зіграли провідну роль у перемозі над нацизмом. Проте радянська історіографія, як правило, замовчувала будь-яку інформацію про національні військові формування або «східні легіони», укомплектовані німцями з-поміж представників народів СРСР. І тільки із руйнацією радянської системи та установленням в Україні демократичних свобод стало можливим уголос говорити про трагічні й невідомі сторінки нашої історії без побоювання та неприємних наслідків.

Говорячи про «зрадництво», радянська влада не робила навіть віддалених спроб розкрити або прокоментувати природні причини цього явища. Більше того, в радянських підручниках і книгах з'явився дивний для звичного слуху словесний термін — «народ-зрадник», що характеризує поняття народу як якогось однорідного суб'єкта. Така форма суперечить ленінсько-сталінському визначенню народу — як різноманітного співтовариства людей. Вся безглуздість подібних несумісних ідеологічних дефініцій наочно виявилося на прикладі організованого радянською владою виселення народів. Коли, згідно зі стандартним формулюванням — «вороги народу», із своєї історичної батьківщини виселялися у Сибір цілі «народи-зрадники». Під цю категорію в різні часи потрапили: слов'яни — західні українці; мешканці Балтійського регіону — естонці, латиші, литовці; кримчани — татари, греки, болгари, вірмени; кавказці — чеченці, інгуші, турки-месхетинці та багато інших народів. Така була сутність радянського тоталітарного режиму і сталінської національної політики. Традиційна ворожість до окремих народів, визначених радянською владою, як «народи-зрадники», збереглася і дотепер у свідомості багатьох людей радянського покоління. Спростувати офіційну радянську пропаганду або спробувати дати об'єктивну історичну оцінку мало хто наважувався. Лише одиниці зважувалися на таке протистояння з офіційною радянською ідеологією і мали надалі незавидну долю.

Загальний погляд на колабораціонізм

Згідно з загальним національним правом, діяльність колаборантів визнавалась як зрада громадян інтересам своєї держави. Залежно від ступеню шкоди, що була завдана державі їхньою діяльністю, передбачалася кримінальна відповідальність — довгострокове ув'язнення чи смертна кара.

Наприклад, до смертної кари були засуджені поруч з керівниками нацистської Німеччини й лідери колабораціонізму: Петен і Лаваль у Франції, Квіслінг — в Норвегії, Муссерт — в Голландії, Тісо — в Словаччині. Самогубством покінчив життя сербський коллаборант Мілан Недіч, коли він був вже під слідством. Масові процеси в багатьох країнах Західної Європи засудили більш ста тисяч людей за цим морально тяжким обвинуваченням (див. Pursuit of Nazi collaborators[en]).

На відміну від загального трактування поняття колабораціонізму, комуністичні режими Східної Європи були схильні розглядати також військовими чи кримінальними злочинцями людей, які:

пасивно виконували свої громадські обов'язки без скоєння злочинів (але громадянський лад повинен забезпечити агресор згідно з міжнародною Гаазькою конвенцією 1907 року);

були до цього примушені (але це порушення своїх обов'язків агресором, а не окупованим населенням);

були військовополоненими (також не є злочином; офіційний статус та захист надано Женевською конвенцією 1929 року);

вели національно-визвольну боротьбу проти колоніального режиму чи боролись як партизани проти окупантів (не є злочином; за Женевської конвенції 1949 року) вони були визнані комбатантами, та на них поширені права військовополонених);

були громадянами інших держав;

перейшли на бік ворога у штучно створених цією державою умовах, які становлять загрозу для життя людини чи навіть існування національної, етнічної чи релігійної групи (наприклад, депортація, репресії, голодомори, геноцид та ін.).

Answer 2

Думка "У ході війни в обох імперіях активізувався український національний рух" може бути підтверджена кількома аргументами:

1. Населення українських земель було вразливим до негативних наслідків війни, що викликало появу суспільно-політичних обставин, що сприяли активізації національного руху. Війна може створювати незадоволення серед населення, яке шукає способи захисту своїх прав та інтересів.

2. Воєнні конфлікти та невизначеність у владі звичайно зміцнюють національну свідомість. Український народ міг бачити цей час як нагоду для зміцнення своєї ідентичності та визнання своїх національних прав.

3. Під час воєнних конфліктів багато українських вояків змушені були боротися на різних фронтах, що могло підвищити усвідомлення української нації як окремого соціального і етнічного групи.

4. Воєнні події можуть призвести до нарощування політичного, економічного та соціального тиску з боку імперійських влад. Це може стимулювати український національний рух шляхом активного опору проти зовнішньої агресії.

Заперечення цієї думки можуть бути такі:

1. Воєнні конфлікти можуть занепокоїти українське населення, але це необов'язково викликає автоматичне зміцнення національного руху. У деяких випадках війна може призводити до дезорганізації суспільства