Question

Твір як я наздоганяв дощ

Answer 1

Одного літнього дня весь час йшов дощ, точніше була злива з вітром, громом та блискавкою. У нас удома вимкнули струм, тож не працювали ані комп’ютер, ані телевізор, навіть музику не можна було слухати, ще й довелося вимкнути мобільний телефон. Я був сам дома, і мені стало сумно, бо я не міг просто поговорити з кимось. Мій настрій зіпсувався вкрай. У кімнаті було темно через дощ, і навіть книжку не можна було читати…

Я підійшов до вікна, за яким лютувала буря. Яким яскравим стає листя, обмите дощовою водою! А от квіти в саду зовсім не бояться зливи – вони хиляться від вітру, який тріпає їхні красиві бутони, але з радістю п’ють свіжу вологу. Величезні краплі радісно вдаряються об землю, створюючи бульбашки, а вздовж дому вже течуть річки…

Поступово гроза минула, вітер вщух, а дощ усе не закінчувався. Тоді я відкрив кватирку і вслухався в його рівномірний шум. Мені подобається звук дощу, він допомагає розслабитися й відпочити. Звук різниться залежно від того, куди падають краплі. Дощ ніжно шелестить по листю дерев, настирливо стукає в металеві дахи, весело дзвенить об калюжі. Той літній дощ поступово вщухав, а я все не міг відірватися від вікна…

Потім увечері вийшло сонце, швидко підсушило асфальт. Дощ змив пил з доріг, напоїв рослини життєдайною вологою, освіжив повітря. Мені сподобалося спостерігати за тим, що відбувається в природі. Я більше не відчував себе самотньо в той день, бо в мене з’явився новий добрий знайомий – літній дощ.

Answer 2

Несподіваний дощ завжди мав для мене особливу магію. Його звук на стічних листяних дахах, відблиски від калюж і аромат свіжої землі створювали неповторну атмосферу. І одного разу, я наздогнав дощ саме тоді, коли це було найбільше потрібно.

Був той спекотний літній день, коли пекло просто випалювало землю. Небо було безхмарним, і сонце спало на місто безмилосердною спекою. Люди сховалися від пекла, намагаючись залишити вдома хоч якийсь комфорт. Але я вирішив вийти з дому, бо відчував, що щось надзвичайне має статися.

Прогулюючись вулицями міста, я відчував, як жар випромінював з кожного предмета. Ніби повітря вогнем горіло, і дихати ставало важко. Аж раптом почувся легкий підвітряний подих, і небо розсіялося хмарами. Темні маси почали швидко наближатися, ніби вони були відповіддю на мої бажання.

Вітер став сильнішим, а перші краплини дощу вдарили обличчя, наче віддавали відчуття оновлення. Я розплющив очі, відчуваючи, як дощові краплини омиють пил з мого обличчя та рук. Потім дощ почав лити щільніше, а я вже біг, спробуючи зловити його, намагаючись відчути його на собі.

Калюжі на дорозі росли, і всі звуки вулиці стали приглушеними, ніби дощ встановив свою власну мелодію. Мокрий асфальт виглядав наче картина, на яку впали кольорові плями від вогнів машин і вітрин магазинів.

Я продовжував бігти, і вода з неба вже стікала по моєму обличчю, сплітала волосся та вбиралися в одяг. Але мені було байдуже. Відчуття дощу на шкірі було неймовірно освіжаючим. Він вмивав мене від спеки, а серце билось швидше від радості.

Нарешті, я зупинився, стоячи серед вулиці, яка вже стала набагато тихішою. Дощ продовжував лити, але вже мені було всеодно. Я відчував себе частиною природи, частиною цього дивовижного моменту.

Так я наздогнав дощ – бігаючи за ним, впиваючись у кожну дощову краплину, відчуваючи себе живим і зв'язаним зі світом навколо. Та митість припинилася так швидко, як і почалася. Дощ поступово послабшав, а хмари розсіялися, показавши сонце. Але спогад про цей магічний момент залишився зі мною назавжди.