Question

Твір на тему: Хто зберіг любов до краю, і не зрікся роду, той ім'ям не вмре ніколи.

Answer 1

Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: Жита з волошками, і луки, і гаї. І всі розкоші весняні, Всю вроду, всю красу безкраю. Як втілити її, не знаю, В словах, в пісні мої. Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина "згадала згублене ім'я"! 1903 року студентом він побував на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір - усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов'ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях "Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...". Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був "смішним, горбатим" і "безпам'ятним таким". У передреволюційні роки з'являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України - Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? В кривавім морі і вогні Її, окрадену, збудили... Вітри і вихори страшні Її в повітрі закрутили. Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров'ю від муки ("В моїй душі не сходе сонце..."). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом - чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: Чому тепер тебе немає, В ці дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ? Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші "В журбі я сонцю не радію...", "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі", багато інших. У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім'ям не вмре ніколи В спогадах народу.

Answer 2

Живе багатство в нас – не тільки матеріальне, а й духовне, яке зберігається у серцях тих, хто любить свій край і не забуває своїх коренів. Кожна людина має свою історію, родину та національність, і це є неоціненним джерелом нашого існування. Тому той, хто зберігає любов до своєї землі, до свого роду, стає справжнім героєм, а його ім'я звучить у серцях людей назавжди.

Любов до краю – це не просто слова, це почуття, що народжується в глибинах душі. Вона пробуджує в нас палке бажання боротися за свою волю, за свої права, за свою незалежність. Вона дає нам силу стати пліч-о-пліч, щоб спільно будувати майбутнє для нас і наших нащадків.

Історія свідчить про те, що ті народи, які не забувають свої корені, завжди зберігають свою ідентичність та унікальність. Їх імена стають символами вічності і гордості. Зберігаючи любов до свого краю і роду, ми передаємо це непереможне прагнення до життя майбутнім поколінням, і їхнє ім'я не забудеться ніколи.

Той, хто зберігає любов до своєї землі, завжди знаходить своє місце в цьому світі. Він не втрачає себе серед всесвітнього сплетіння сучасності, адже його культура і традиції – це коріння, що допомагає рости і розцвітати. Така людина стає як сильне дерево, яке зустрічає вітри життя, але не зламується, залишаючись незломним стовбуром родового дерева.

Коли віра в себе і свою націю дихає в серці, то здатність до великих звершень стає безмежною. Любов до рідної землі підтримує нас в складні часи, надихає на нові здобутки, дає силу підніматися після неудач і змагатися за краще майбутнє.

Тож не забуваймо, хто ми є, і де наші корені. Тримаючи любов до своєї землі, до свого роду, ми надаємо сенсу нашому існуванню. Тоді наші імена пронесуться крізь час, як символи гідності та самоповаги, і ми станемо частиною безсмертного ланцюга нашого народу.