Question

Мне надо написать новелу на украинском языке! Помогите. Новела ето текст с неожыданым концом!

Answer 1

І раз Шехерезада так почав своє оповідання:

— Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось... З ким?

А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні.

А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув:

— Вьо! Ти!

А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був "парнишка" дебелий, "гвардійонець", як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його "харцизники", не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи.

— Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це як собі знаєте! — з натиском повторив я.

Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. Потім знов сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене.

— Можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню і починаючи робити цигарку.

— Були випадки?

Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз в кишеню за тютюном.

— А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?

— Але було, що й не вбивали? Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька раз і, беручи віжки, зволив промовити:

— А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!

— Ну, то й мене не вб'ють! — постановив я.

І, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і... я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось...

— Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом несподівано бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: — Вішта! Ти! Кукурудзяна...

вот такую новеллу я учил, ето просто жесть была но я виучил, и надеюсь она тебе поможет!!!

Answer 2

Звісно, я готовий допомогти вам написати новелу на українському мовою з несподіваним фіналом. Ось початок вашої новели:

Таємниця старого будинку

Було це в одному маленькому містечку під самим лісом. Старий будинок, який стояв на окраїні міста, завжди був об'єктом чуток і чуток. Місцеві мешканці говорили, що в ньому призраки, і ніхто не смів підходити близько. Але одного дня, молодий чоловік по імені Олег вирішив відкрити для себе таємницю цього будинку.

З відвагою в серці, Олег вирушив на дослідження. Він прийшов до будинку у сутінках, коли всі інші мешканці міста спали. Переступивши поріг, він відчув холод, який виходив із стін. Він осміливо рухався глибше всередину, слідуючи за дивним світлом, що світився з-поза закритих дверей.

Після декількох хвилин дослідження, Олег натрапив на секретну кімнату, яка була прихована за великою дерев'яною дверцятою. Він відкрив її і зачудовано подивився на те, що було всередині. В кімнаті стояла старовинна вітальня з дорогоцінними меблями і картинами на стінах.

Але найбільше здивувало Олега те, що серед цих старовинних речей стояло фортепіано, на якому була відкрита нотниця з музичною партитурою. Ця музика була такою красивою і сумною, що вона зачарувала Олега. Він сів за фортепіано і почав грати, відчуваючи, як його душа співрезонує з музикою.

Але коли він дійшов до останньої ноти, сталося щось несподіване. Великі старовинні дзеркала на стінах почали відбивати його образ у тисячах різних варіаціях, і він відчув, що втрачає контроль над своїм тілом.

Захоплений і переляканий, Олег більше не відчував землі під собою. Він зникав у світі дзеркал, і його фінал був невідомий. Чи знайде він шлях назад до реального світу, чи залишиться в цьому таємничому вимірі, де кожен рух може призвести до несподіваного кінця?